ПРИКЛОНЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРИКЛОНИ́ТИ, лоню́, ло́ниш, док., перех., розм.
1. Те саме, що прихиля́ти 1. Заколихався світ місячний у курені і покрався далі до дверей. Івась устав, лапнув його ручкою — рука осіяла, він приклонив голову до того місця і глянув угору (Мирний, І, 1954, 173); // Те саме, що схиля́ти. Ось їх могили. Приклонім чоло! (Рильський, II, 1956, 179).
2. перен. Спрямовувати чиїсь думки, інтереси, дії в певний бік, схиляти кого-небудь до чогось. Шрам з сином мав їхати у Переяслав до Сомка гетьмана, і щоб, одбувши воєвод, справити гетьманське весілля на всю Україну, і на весіллі разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити (П. Куліш, Вибр., 1969, 112).
◊ Приклони́ти го́лову (чоло́) — те саме, що Го́лову прихили́ти (див. голова́). [Микола:] О, братику.. Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити (Котл., II, 1953, 26); [3-й повстанець:] Утікаємо, як сполохані зайці.. ! Ніде приклонити голови. Босі, голодні, перемоклі! (Ірчан, І, 1958, 71).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 639.