ПРИМІТИ́В, а, ч.
1. Те, що відзначається низьким або початковим ступенем розвитку. Для Коцюбинського народна творчість не була примітивом (Рад. літ-во, 1, 1958, 59); Може, це — архаїка, дурниці, Атавізм, дикунство, примітив, Та сьогодні голосок синиці Душу всю у мене оновив/ (Рильський, III, 1961, 320).
2. Те, що відзначається спрощеністю. Виставлений у анатомічному музеї кістяк зводить до жахливого примітиву найдосконаліший витвір природи — людське тіло (Загреб., Європа. Захід, 1961, 70); До пісенних примітивів треба зачислити також мелодії, співані при так званому «чукиканні», або «гуцанні», тобто підкиданні малих дітей на руках (Муз. праці, 1970, 277); // Те, що відзначається збідненістю, поверховістю. [Ірина:] На виставках бринить, куди не глянь, пейзажів сонних натуральна мова і примітив портретних вихвалянь (Лев., Драми.., 1967, 397); Ерудиція вийшла з моди в наших критиків.. Цінується поверховість, примітив, який видається за простоту (Літ. газ., 21.III 1961, 1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 674.