ПРИНА́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИНА́ДИТИ, джу, диш, док., перех.
1. Викликати прихід, появу кого-небудь якимсь засобом. [Мати:] Та що ж, принаджуй ту погань лісову, то ще діждешся колись добра! (Л. Укр., III, 1952, 226); — А що тепер Василинин чоловік робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей? — Ні, він таким добрим став, хоч до рани прикладай (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 190); — Певна, що тепер, — перебила його дружина, — після твоїх вибриків у кабінеті Каринського, його сюди ніяким калачем не принадиш (Шовк., Інженери, 1956, 199); // Змушувати наближатися (рибу, птаха, звіра і т. ін.), застосовуючи якусь принаду. — Принадити рибу треба. Хіба путній вудар без принади вудить?! (Вишня, І, 1956, 157); // Бути причиною появи, скупчення кого-, чого-небудь у якомусь місці. З моря дув вітер. Солона прохолода принаджувала гостей, і вони, замовивши собі каву, тислись біля вікон, або сідали на веранді (Коцюб., І, 1955, 389).
2. Заохочуючи чим-небудь, обіцяючи щось, викликати бажання займатися чимсь, брати участь у чомусь. Обіцянками легких завоювань принадила їх [греків] і погнала на Вкраїну Антанта (Гончар, Таврія.., 1957, 354).
3. Удаючись до певних засобів, зацікавлюючи чимсь, зав’язувати стосунки з ким-небудь. Приїхала [Мар’яна] — зразу кавалерів з міста почала принаджувати (Вас., І, 1959, 276); [Гапка:] А ти, дівко, замість того, щоб принаджувати парубка, краще б пішла до обори та пригляділа за коровою, чого-то вона там так реве! (Кроп., II, 1958, 131); Чи дивувався ж хто, чи ні, як та гординя, Маруся Ковбанівна, хлопця собі принадила? (П. Куліш, Вибр., 1969, 265); // Викликати симпатію, повагу, довір’я до себе. — Є тут межи нами зіронька ясна, дівчина красна, що нас усіх тут принадила не лише своєю красою, але також своєю добротою (Фр., VIII, 1952, 69); Панія Ганна вміла розмовою любою, ласкавою журливе серце її собі з’єднати, мов дитину, її до себе принадила (П. Куліш, Вибр., 1969, 278); // Викликати почуття кохання, потяг (про якості, властивості чиїсь). Ясна, як мармури Пароса, Глікери красота принадила мене: Той сміх — такий дзвінкоголосий, Таке в очах її зухвальство чарівне (Зеров, Вибр., 1966, 269); Зоряно-сірі очі в темних пасмах вій, пелюстками маку розквітлі уста — ось що, певно, цупко принадило Остапа (Крот., Сини.., 1948, 15).
4. Викликати певний інтерес своїми позитивними якостями, перевагами. Він згадав свій перший візит в цій гостинній [вітальні] , ту тишу, той спокій, який панував тоді в цьому домі і котрий так принаджував його (Н.-Лев., VI, 1966, 87); Обмірковуєм завжди Речі поважні, що всіх нас цікавлять і завжди на мислі: В чому покладено щастя: в чеснотах душі чи в маєтку; Що нас принаджує в дружбі: правдива любов чи вигоди..? (Зеров, Вибр., 1966, 261); // Викликати прагнення мати або робити що-небудь. Наші автори здебільшого люди бідні, мусять заробляти, а «Киев. Старина» хоч небагато, а платить. Це принаджує (Коцюб., III, 1956, 260); Мене не принаджують чини та нагороди.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 686.