ПРИСВЯ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИСВЯТИ́ТИ, ячу́, я́тиш, док., перех.
1. Призначати, адресувати або підносити в дар щось кому-, чому-небудь (про твір літератури або мистецтва). Всі кращі слова присвячують українські поети рідній Радянській Батьківщині (Рильський, IX, 1962, 119); Якось під час зустрічі Павло похвалився їй, що один сонет у своїй збірці присвячує їй, щоправда, зашифрувавши ім’я її ініціалами (Головко, II, 1957, 489).
2. Витрачати на кого-, що-небудь; приділяти. Ївга.. далеко не ввесь день присвячувала доні (Л. Янов., І, 1959, 393); Сучасні радянські дослідники присвячують велику увагу саме питанню про зв’язки «Слова» з народнопоетичною творчістю (Рильський, X, 1962, 8); Раїса присвятила хорому весь свій час, всі свої сили (Коцюб., І, 1955, 328); Ціле життя своє присвятив [М. В. Лисенко] збиранню української народної пісні (Довж., III, 1960, 23); // у сполуч. із сл. себе. Повністю віддаватися чому-небудь. Монахи — люди, які присвячували себе служінню релігії (Іст. середніх віків, 1955, 11); Почавши своє життя як дрібний канцелярський службовець, Іван Карпович [Тобілевич] рішуче порвав з чиновницькою роботою і присвятив себе українському народному театрові (Рильський, III, 1955, 283).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 16.