ПРИЧИТА́ТИ, а́ю, а́єш і ПРИЧИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. над ким. За народним звичаєм — на похороні голосити над покійником, примовляючи. Тужила би, тужила [Маруся], русою косою шию овиваючи, і причитувала би над кимось померлим (Хотк., II, 1966, 33); * У порівн. Говорила [Оксана], ніби сама над собою причитувала, ятрила словами пекучими душу, билась, мов голубка зранена (Цюпа, Назустріч.., 1958, 258).
2. розм. Жалібно плачучи, нарікати на кого-, що-небудь, побиватися за кимсь, чимсь. — Та де ж ти, мій голубе, озовися! — плакала вона, причитаючи, наче за покійником (Шиян, Баланда, 1957, 15); Криком кричить дитячий розпач, а уста тихо, нишком причитують..: — Ой, мамо-мамочко, ой, моя ріднесенька… (Вас., ІІ, 1959, 9); Плакала чиясь дитина, хтось із жінок причитував жалібним голосом… (Є. Кравч., Квіти.., 1953, 50); // перен. Голосно проклинати, лаяти кого-небудь; голосно примовляти щось. — Щоб же тебе на кусники порвало! — причитала Явдоха, припадаючи до порожнього глечика (Тют., Вир, 1964, 393); Дід.. як ударив себе по полах, та давай причитувати: — А щоб тобі та бодай тобі!. (Україна.., І, 1960, 8); Як тілько стражника побачить [знахарка], зараз почне хреститись,.. хреститься та причитує: «Господи, відверни!» (Мирний, IV, 1955, 352).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 99.