ПРОБУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОБУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, перех. і без додатка, розм. Док. до буркота́ти, буркоті́ти. — У нього Христос вступив! — пробуркотала старуха. — Як хто мовчить з таким жалем на душі, то, кажуть, Христос у нього вступив! (Коб., II, 1956, 215); Бовдур закашлявся сухим кашлем, а відтак пробуркотів: — Ні, не виходив нікуди (Фр., І, 1955, 284); — Ви вже їм дуже потураєте, невісткам вашим! — пробуркотіла Конониха (Григ., Вибр., 1959, 315); — Дві тисячі, а може, й більше, — сердито пробуркотів Цимісхій. — Повинно було бути десять тисяч, всі… (Скл., Святослав, 1959, 607).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 126.