ПРОГУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш і ПРОГУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, док.
1. Підсил. до прогу́ркати. Прогуркотів грім близького дощу (Ю. Янов., II, 1958, 175); Біля редуту зав’язався бій, над полем прогуркотіли перші гарматні постріли (Кочура, Зол. грамота, 1960, 281); Гуркіт з кутка привернув їхню увагу. То технік по штучному осіменінню прогуркотів стільцем по підлозі (Гончар, Тронка, 1963, 127); * Образно. Ніч прогуркоче. День оскаженіло Сяйне й впаде, швидкий, немов розрив (Бажан, І, 1946, 153).
2. З гуркотом пройти, проїхати і т. ін. Десь на стороні прогуркотіла отара, певне, ішаків, чи, може, пройшов марудний шкапиний караван… (Досв., Гюлле, 1961, 37); Не зупиняючись, немов циклон, Повз станцію з вугіллям ешелон Прогуркотів — і зник за семафором (Перв., II, 1958, 223).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 164.