ПРОКА́ЗУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРОКАЗА́ТИ, ажу́, а́жеш, док.
1. перех. і без додатка. Усно висловлювати, вимовляти (слова, фрази). Йде супроти нас чоловік..; зупинився й слуха, що ми проказуємо (Морд., І, 1958, 52); Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує: — Дзюрчить? Нічого, Сашо, батько залагодять дірку… (Кос., Новели, 1962, 24); В певний час вночі на скелі Певне слово проказать, — Знову ясним замком стануть Всі руїни ті сумні (Л. Укр., IV, 1954, 127); — Ви ж, мабуть, їсти хочете? — проказала вона співчутливо (Панч, На калин. мості, 1965, 52); // Передавати голосом, говорити певним чином. Поважно, з острахом, наче до першої сповіді, приступивсь Семен до граматки і силкувався таким самим, як у Романка, голосом проказувати з ним: аз, буки, віди… (Коцюб., І, 1955, 100); — А ти, дівчино, певне, до нас? — заговорила вона приємним грудним голосом, трохи розтягуючи слова, ніби не проказуючи, а виспівуючи їх (Коз., Сальвія, 1959, 16); Червоніючи до вух і дивлячись кудись поверх голів, вона проказала своє привітання так, наче прочитала його з книжки (Кир., Вибр., 1960, 256); // Повторювати що-небудь. Демид почав казати, а Андрій з блискучими очима, увесь випроставшись, проказував за їм (Гр., II, 1963, 76); Розповідав [Мицько] ковалеві про прощання директора й виговорив свою промову. Але мусив її другий раз проказувати, бо коваль із-за роботи не все дослухав (Март., Тв., 1954, 194); [Галя:] Марусе, прокажи мені ще раз Тієї пісні, що мене ти вчила (Сам., II, 1958, 8); // у сполуч. із сл. доповідь, промова, присуд і т. ін. Проголошувати; декламувати. [Евфрозіна:]Я наслухала, як він проказував із Антігони Гемо́нову промову — далебі, я ледве сльози здержати здолала! (Л. Укр., III, 1952, 422); А як умер ти і Мінос-суддя проказав урочисто Праведний присуд тобі, Вже не воскреснеш, Торквате! Безсила побожність, і рід твій, І красномовство твоє! (Зеров, Вибр., 1966, 283); // у сполуч. із сл. молитва, євангеліє і т. ін. Виголошувати слова молитви або інших релігійних текстів. [Семен:] На середині [ріки] як підхопило мене бистрею, — я аж злякавсь.. Почав вже «отчу нашу» проказувати (Кроп., III, 1959, 88); Читав Мартин євангеліє, а може, він його з голови по пам’яті проказував, хто його знає! (Григ., Вибр., 1959, 349); Підійшли купці з каравану, розділили горе старого, потішили ласкавим словом, а врешті проказали молитву над гробом, хто кинув гроші на свіжу могилу, хто хліба для старця — й поїхали далі (Коцюб., II, 1955, 151); — І де вона так навчилася доказувати? — серйозно дивується Мирон. — «оченаш», не знаю, чи прокаже, а прокльони витрушує, наче пір’я з подертої подушки (Стельмах, І, 1962, 228).
2. перех. і без додатка. Говорити, диктувати для запису. [Мартіан:] Ну, я проказую. (Диктує. Констанцій пише) (Л. Укр., III, 1952, 326); Глинський голосно проказує Дуєвій. Дуєва голосно стукає на друкарській машинці (Мик., І, 1957, 379); У рукописному примірнику «Витязя», здійсненому в середині XVII сторіччя каліграфом Мамукою Тавакарашвілі, є зображення Руставелі, який проказує переписувачеві текст свого творіння (Вітч., 12, 1968, 169); Опинившись удома, Гасан покликав писаря і проказав йому листа (Тулуб, Людолови, І, 1957, 222).
3. перех. і неперех., у сполуч. із сл. бажання, кохання, совість і т. ін., перен. Наштовхувати кого-небудь на якусь думку, вчинок, дію і т. ін.; підказувати. [Олеся:] Завжди ви повчали мене казати так, як мені моя совість проказуватиме, і я так і роблю (Кроп., II, 1958, 302); Чи ти не бачив, як коні дрижать з нетерпіння палкого (Поки для них одмикаються стайні), що змоги немає Кинутись.. вперед, як бажання проказує буйне (Зеров, Вибр., 1966, 165); Самі-бо, як сльози, з нудоти тяжкої Ці думи та співи мої ізросли. Любов ік людині, недолею стрітій, Мені проказала, сумуючи, їх (Манж., Тв., 1955, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 194.