ПРОКРИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. перех. і неперех. Видати крик. «Кукуріку!» — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами (Мирний, І, 1949, 409); Десь прокричала сова, і її жалібний самотній крик завмер у потемнілих хащах (Шиян, Гроза.., 1956,42); // перен. Гучно, пронизливо просвистіти, прогусти. Протяжно прокричав паровоз, і голосне відлуння покотилось між струнких сосен, що стояли обабіч дороги (Цюпа, Назустріч.., 1958, 148); Запитав семафора гудок, щоб спочити хвилину на станції, прокричав і замовк після праці (Гонч., Вибр., 1959, 48).
2. перех. Дуже голосно крикнути; вигукнути. — Господи! що тільки робиться на вигоні! — вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда (Мирний, І, 1949, 318); — Ну, годі вам милуватися, — з усмішкою, трохи сердитим тоном прокричав Михайло, щоб ми почули його серед торохтіння і скигління вагона (Досв., Вибр., 1959, 37); Юнкери в захваті прокричали «ура» (Гончар, II, 1959, 209); // перен. Сповістити про щось криком. Нехай же лютує [злодій], поки сам загине, Поки безголов’я ворон прокричить (Шевч., І, 1963, 18); Ось і північ прокричали півні (Мирний, І, 1954, 319).
3. перех. і неперех., про що, також із спол. щ о, перен. Широко сповістити, виразно заявити про що-небудь. Кріпак не гнув шиї перед паном, робітник перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, зачувши волю, піднялося на дибки і прокричало про своє право (Мирний, III, 1954, 186).
◊ Прокрича́ти ву́ха див. ву́хо.
4. перех. і неперех. Кричати якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 208.