Слово "прокувати" - пояснення

ПРОКУВА́ТИ¹див. проко́вувати.

ПРОКУВА́ТИ², ую́, ує́ш, док., перех. і неперех.

1. Док. до кува́ти². Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля (Вовчок, І, 1955, 91); На пораду вересень покличе Всю старшину лісу і степів, Прокує стара зозуля тричі, І замовкне солов’їний спів (Перв., І, 1958, 166).

2. Кувати (див. кува́ти²) якийсь час. Її очі впали на Степанидку, — осміхнулася своїй думці: «Ого, ще п’ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай…» (Кос., Новели, 1962, 87).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 210.