ПРОМОВЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ПРОМО́ВИТИСЯ, влюся, вишся; мн. промо́вляться; док.
1. перев. док. Мимоволі розголосити те, що повинно було зберігатися в таємниці; проговоритися. — Не бійтеся, вуйку Юро, я за вас і ні за кого не промовлюсь, — вихопився Василько (Турч., Зорі.., 1950, 194); — Батько наказали, щоб я нікому й словом не промовилась, що ви заходили до нас (Стельмах, II, 1962, 78); // Заговорити після тривалого мовчання. Вона потягнула хлопчика за руку ухопивши, а той уперся: « — ні, не хочу бігати», — промовляє. — А! Се ви промовились, хвалить бога! Хочете в опуку перекидатись? Нумо! (Вовчок, І, 1955, 385); // чим. Взагалі сказати що-небудь. Дуже рідко він дозволяє собі захопитися.. ліричною або жанровою сценкою чи просто промовитися веселим жартівливим слівцем (Літ. газ., 14.I 1958, 3).
2. тільки недок. Пас. до промовля́ти 1. Я виріс в оточенні, де з безмежним пієтетом промовлялися імена Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Некрасова, Толстого, Тургенєва, Короленка, Щедріна (Рильський, IX, 1962, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 236.