ПРОСИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. неперех. Видати сичання (про змію і т. ін.); // Видати звук, що нагадує сичання змії. Знову було напружено тихо, тільки дзюр-чала в рівчаку вода і десь зовсім близько просичав паровоз (Рибак, Зброя.., 1943, 112).
2. перех. і без додатка, перен. Вимовити звук «с-с-с», «цсс» і т. ін. — Цсс, Онохрію Онохрійовичу, — просичав схвильований Бочка (Епік, Тв., 1958, 128); // Промовити сичавим (перев. від злості, роздратування) голосом. — Мамо! мамо! — просичав [Сава] ненависно крізь зуби, затискаючи сильно п’ястуки (Коб., II, 1956, 167); — Тихо! — просичав Кирило і легко надавив шию вартового (Ірчан, II, 1958, 87); Вона стоїть у чорному вбранні, перебираючи чотки, і часом швидко, мов шуліка, кидається до якоїсь дівчинки, обсмикне на ній спідничку або просичить: — Носа витри, негіднице! (Донч., III, 1956, 26).
3. неперех. Сичати якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 284.