ПРО́СКУРКА, и, ж. Зменш, до про́скура. Вона сиділа у своїй скромній світличці, застеляла стіл скатіркою й заживала проскурку (Коцюб., І, 1955, 327); Він повертався [з церкви] щоразу з проскуркою, яку ділив на три рівні частини — собі, дружині і синові Сеньці (Бурл., Напередодні, 1956, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 286.