ПРОСТРО́МЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРОСТРОМИ́ТИ, стромлю́, стро́миш; мн. простро́млять; док., перех.
1. Проколювати наскрізь чим-небудь когось, щось. Я вже.. простромлював серединку [іграшки], як зненацька біля мого вуха озвався голос: — Та й гарний же в тебе ніж! (Гр., Без хліба, 1958, 58); От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину… (Мирний, II, 1954, 112); Гайдамацька шабля простромила Борухові горло (Кач., II, 1958, 379); * Образно. Серед піщаних кучугур простромили небо стріли кранів (Рад. Укр., 11.VI 1961, 2).
◊ Простроми́ти по́глядом (очи́ма) кого — подивитися на кого-небудь дуже неприязно, вороже. — Потрібна осадна артилерія, яку доводиться завозити з Тули, а на це також потрібен час, як ви гадаєте, потрібен? — простромив колючим поглядом свого співбесідника Потьомкін (Добр., Очак. розмир, 1965, 158); Гаврило не скоро спитав: — Це ти, блазню, промовив? Кажи! Га? От саме тоді один одного простромили вони ненависними очима (Мик., II, 1957, 21).
2. розм. Просовувати щось куди-небудь. До кабінету, як щур, у відхилені двері простромив голову прилизаний чоловік (Головко, II, 1957, 552); — Он у Гордія Кошари, ото сім’ я. Як сядуть навколо столу обідати — курці немає де голови простромити (Тют., Вир, 1964, 216).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 303.