ПРОСТУПИ́ТИСЯ1, ступлю́ся, сту́пишся; мн. просту́пляться; док., розм. Те саме, що проступи́ти2. По вулицях проступитись було неможливо (Панч, Вибр., 1947, 343); Обидва поверхи санаторію виповнились меблею так, що вже й проступитися було в палатах ніде (Збан., Сеспель, 1961, 22).
ПРОСТУПИ́ТИСЯ2, ступлю́ся, сту́пишся; мн. просту́пляться; док., заст. Провинитися. [Тетяна:] Не гріши, чоловіче! Хто проступиться, то той виля, як собака в човні (Котл., II, 1953, 73); — Може, твій панотець вчинив щось недобре? Може, проступився? (Н.-Лев., III, 1956, 198).
ПРОСТУПИ́ТИСЯ3, ступлю́ся, сту́пишся; мн. просту́пляться; док., діал. Розступитися. Грубим голосом гукає [Іван], наче віл: — Проступіться! Розтручує людей та й пхається поперед усіх (Март., Тв., 1954, 48); * Образно. Хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо (Фр., VI, 1951, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 305 - 306.