ПРО́СЬБА, и, ж.
1. Ввічливе звертання до кого-небудь з метою домогтися чогось, спонукати кого-небудь зробити, виконати щось; прохання. Як не даси з просьби, то даси з принуки: а чого просьба не докаже, то докажуть буки (Укр.. присл.., 1963, 308); — Коли жалуєш дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою (Вовчок, І, 1955, 16); Змушений був [Артем] на просьбу обох, і Тесленка, і Супрун, коротко розповісти про свій «візит» разом з артилеристами до отамана (Головко, II, 1957, 538); Урядовий республіканський комітет по преміях ім. Т. Г. Шевченка звертається до громадськості з просьбою взяти активну участь у висуванні творів на здобуття премій (Літ. Укр., 2.IX 1966, 1).
2. заст. Письмове клопотання, заява. — То тобі Порох просьбу писав? — ..спитав знову секретар (Мирний, II, 1954, 151); Микола.. просив, аби ту картку поправити, або щоби написати просьбу до старости, що то лиш через помилку так картка списана (Март., Тв., 1954, 172).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 310.