ПРОХА́Ч, а́, ч.
1. Той, хто звертається до кого-небудь, кудись із проханням. Суддя тільки що скінчив свою роботу і хтів іти обідати. Побачивши нового прохача, він дуже здивувався (Коцюб., III, 1956, 9); Прохання приймав секретар Ученого Комітету. Роздивившись документи, він похмуро глянув на прохача (Бурл., Напередодні, 1956, 42); * У порівн. Шаблій переступив з ноги на ногу, зсутулив плечі, мов звичайний прохач (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 61).
2. розм. Те саме, що жебра́к 1. Ярмарок ніби загув, як роздратований рій. А серед того гудіння чую, як десь вискакує різкий голос прохача (Н.-Лев., VII, 1966, 356); Вона виймає з портмоне монетку і подає її прохачеві (Смолич, II, 1958, 12); * У порівн. [Дудар:] Ви ходили з торбою попід вікнами, як прохачі? (Мик., І, 1957, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 336.