ПРОЦОКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш і ПРОЦОКОТА́ТИ, очу́, о́чеш. док., розм.
1. неперех. Док. до цокоті́ти, цокота́ти. Шура процокотіла каблучками по східцях (М. Ол., Леся, 1960, 132); В тихім шумі трав процокотіли десь бандитів коні (Сос., Солов. далі, 1957, 34); Процокотіли підкови по дністерському мосту (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 244).
2. перех. Промовити, цокочучи зубами. — І чого б я ото бігав так довго, простудитися захотів? — Та нічого не буде, я звиклий, — процокотів зубами із-за комина Василько (Цюпа, Грози.., 1961, 84); // Промовити швидко і дзвінко.
3. неперех. Цокотіти якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 345.