ПРОЩА́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Стос. до прощання. Покріпившися, засів [капітан] писати прощальні листи до жінки і до дітей (Фр., VI, 1951, 431); Михайлина прощальним поглядом окинула своє житло (Збан., Між. людьми, 1955, 107); Хлопець запам’ятав школу свого першого учителя на все життя. Увібрав його любов до машин,.. його прощальні слова, коли за комсомольською путівкою їхав збирати хліб на цілину (Хлібороб Укр., 9, 1966, 2); Підняли якір. Загув третій, прощальний гудок (Трубл., Лахтак, 1953, 195); // Викликаний прощанням. Прощальна туга стоїть у голубих очах Ягідки (Гончар, III, 1959, 344); Машина мчить… Коханий зір в тумані прощальних сліз десь тоне у вітрах (Сос., II, 1958, 462); // Який буває, відбувається тощо під час прощання з покійником. Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову (Довж., І, 1958, 95); Над могилою настріляних луганців Три рази прогримів прощальний.. салют (Бажан, Вибр., 1940, 167); // Який влаштовується з нагоди від’їзду. Пана директора народної школи перенесли на іншу посаду, до іншого міста; отож його товариші й приятелі змовилися справити йому прощальний вечір (Март., Тв., 1954, 192); На початку прощального обіду ще відчувалася деяка ніяковість і замішання (Жур., До них іде.., 1952, 149).
2. перен. Останній. Велике, блискуче сонце сходило з небосхилу й кидало довгі, ясні прощальні промені своїй вірній любці й щирій товаришці — землі (Кобр., Вибр., 1954, 207); Дуби всихають. Та й тоді ще Прощальні пагінки все вище Пускають (Мур., Осінні сурми, 1964, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 353.