ПРОЩЕБЕТА́ТИ, ечу́, е́чеш, док.
1. неперех. Видати щебет. В галуззі дерев.., перепурхуючи з крони на крону або в кружлянні підіймаючись до неба, засвистіли, прощебетали, затьохкали птахи (Воронько, Казка.., 1957, 35).
2. перех., перен. Промовити дзвінко і швидко. — Що ви там одсебеньки правите? — весело прощебетала Жабі до Михайла, що, стоячи на стежці, розмовляв сам із собою (Досв., Вибр., 1959, 56).
3. неперех. Щебетати якийсь час. — Що зробило тебе такою пташечкою й квіточкою? І чи зумієш отак проспівати, прощебетати цілий вік — чи зломить тебе життя..? (Хотк., II, 1966, 16); Мотя почала.. розраджувати й заспокоювати подругу. Прощебетала тоді біля неї чи не увесь вечір (Коз., Сальвія, 1959, 189).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 355.