ПРІ́ЛИЙ, а, е. Який зітлів або зогнив під дією вологи й тепла. Живився [Тонконоженко] самим чорним хлібом з прілого борошна та картоплею (Сам., II, 1958, 264); Пахне димом, прілою травою, і димлять помалу димарі (Гонч., Вибр., 1959, 182); В шатрі приємно пахло прілим листям і соками свіжозрубаного дерева (Томч., Жменяки, 1964, 75); // Роз’їдений потом і брудом. Козаки.. були в драних сорочках і штанях, босі або в прілих постолах (Панч, Гомон. Україна, 1954, 60).
Прі́лий за́пах (дух) чого — запах гнилизни, сирості. В обличчя бив прілий запах зотлілого листя (Коз., Зол. грамота, 1939, 90); Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі (Коцюб., II, 1955, 347).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 108.