ПУСТЕ́ЛЬНИК, а, ч. Людина, що з релігійних міркувань оселилася у відлюдному місці й відмовилася від спілкування з людьми; самітник. — Недалеко відсіля спасається пустельник; велику силу має він у господа — усякий гріх одмолить, хоч якого грішника на путь істинний наведе (Стор., І, 1957, 86); Недалеко від яру, де була колись свята криничка, стоїть лісова сторожка.. В сиву давнину, оповідали старі люди, тут оселився пустельник, який проводив час у молитві й пості (Стельмах, І, 1962, 255); В індійській притчі розповідається, як молодий пустельник провів роки в самотності і роздумах (Знання.., 3, 1967, 20); // перен. Людина, що живе самотньо, віддалено від людей, від їхніх турбот. Може, він тільки уявив себе пустельником, може, насправді він і далі продовжує лишатись нікчемним гвинтиком.. в отому потворному механізмі війни (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 168).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 398.