ПХУ, виг.
1. Звуконаслідування, що означає звук при плюванні. — Пху! — аж плюнув з серця запорожець (П. Куліш, Вибр., 1969, 132); [Пронашка:] Пху!.. Гіркота ж яка (Мик., І, 1957, 224).
2. Уживається при вираженні зневаги, презирства, досади, обурення і т. ін. — Такого батька син — і пішов дубка красти! Пху!.. (Хотк., І, 1966, 83); — Терентій!!! — Пху, господи… Ну, що? Ну, Терентій! — Помовч… (Довж., І, 1958, 410).
3. розм. Уживається як присудок за знач. плюва́ти. Я спересердя — пху їй у вічі! (Н.-Лев., II, 1956, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 414.