РЕВНИ́ВО. Присл. до ревни́вий. Віра ревниво стежила за ним очима, знаючи, хто приваблював його, до кого поспішав він на побачення (Шиян, Баланда, 1957, 179); У неї ревниво блиснули очі: — До своєї селючки рвешся? — А хоч би й так… (Тют., Вир, 1964, 186); Козаков, ревниво заздрячи танкістам, був однак щиро задоволений з того, що вони так прудко пішли вперед (Гончар, III, 1959, 433); Ніколи я не знав, що малюки, Вітаючи нас помахом руки, Коли наш поїзд між полями лине, Дарують неоцінні нам перлини, Які ревниво треба берегти (Рильський, II, 1960, 278).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 472.