РИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок. Голосно плакати, схлипуючи й захлинаючись сльозами. Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко (Кв.-Осн., II, 1956, 356); Шура, зойкнувши, підняла руки.. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна, одна в цілому світі (Гончар, III, 1959, 185); * Образно. Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне? (Шевч., І, 1963, 255); Мов загіпнотизований плівся [Сеспель] за саньми, а душа його ридала, рвалося на шматки серце (Збан., Сеспель, 1961, 267); // перен. Видавати, утворювати звуки, подібні до ридання… Сумно ридали трембіти (Коцюб., II, 1955, 355); На просторах печаль золотая (тут співали в минулому кулі). Може, тому тужливо ридає в дні щасливі в тополях зозуля. (Гонч., Вибр., 1959, 24); І тільки вітер похмурнів, рида над трупами забитих (Сос., І, 1957, 417).
◊ Крива́вицею рида́ти див. крива́виця; Ри́дма рида́ти див. ри́дма.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 531.