РИПУ́ЧИЙ, а, е.
1. Який рипить, видає рип (див. рип1). Це чує [Христя] — скрипнули двері, щось рипучими чобітьми пройшлося сіньми і назад вертає (Мирний, III, 1954, 227); Майстер, схилившись на рипучий стіл, підписував наряди (Донч., VI, 1957, 161).
2. розм. Різкий, неприємний (про голос, звук). Голос, бачите, в неї був рипучий, захриплий, густий, — тільки для комедійних, але ні в якому разі не для драматичних старух (Смолич, Театр.., 1940, 179); Зарепетувала жаба в куширі, їй друга викотила з горлянки гамір рипучий і дратівливий (Гуц., Скупана.., 1965, 244).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 538.