РОЗ’ЯРІ́ЛИЙ, а, е. Те саме, що роз’я́рений 2. За вікнами, як роз’ярілий звір. Холодний вітер в темряві північній (Криж., Срібне весілля, 1957, 25); Хіба не він у дев’ятсот п’ятому ходив разом з Кирилом Гаркушею по Каховці на чолі раз’ярілого натовпу (Гончар, Таврія, 1952, 38); Коли наш день, як світлий корабель, Проплив над роз’ярілими валами,— Від гір Кавказу і до фінських скель Слова гриміли: мудрий Ленін з нами! (Рильський, І, 1946, 315); Здавалось, якась темна сила, встаючи валом, накочується все ближче, наосліп шукаючи виходу своїй роз’ярілій, розбурханій ненависті (Гончар, II, 1959, 250).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 872.