РОЗ’ЇЗНИ́Й, а́, е́.
1. Признач для поїздки, роз’їзду (у 1 знач.). Прокіп, гупаючи чобітьми, біжить у хату. За хвилю виносить звідти на плечах сідло і, засідлавши свою роз’їзну коняку, мчить у Троянівку (Тют., Вир, 1964, 20); // у знач. ім. роз’їзні́, ни́х, мн. Гроші для службових роз’їздів. Пили штовхачі й реготали всю ніч. Живуть вони так місяці, а не дні! Зарплата іде, Добові, Роз’їзні (С. Ол., Вибр., 1959, 238).
2. Який постійно перебуває в поїздках, роз’їздах (у 1 знач.) за родом служби, занять. Я був призначений на посаду роз’їзного кореспондента (Трубл., Глиб. шлях, 1948, 34); Десь далеко, мабуть, чи не біля переправи, перегукувались королівські роз’їзні дозорці (Кач., II, 1958, 459); // Діяльність якого пов’язана з роз’їздом. Біля гаража стоїть напоготові «Буревісник», роз’їзна ремонтна майстерня (Гончар, І, 1954, 524); Платон поставив машину у дворі комбінату побутового обслуговування і хотів уже йти додому, але його затримав старший ремонтної роз’їзної бригади Митрофан (Зар., На.. світі, 1967, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 688.