РОЗБЕ́ЩУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., РОЗБЕ́СТИТИСЯ, е́щуся, е́стишся, док.
1. Привчатися до поганих, аморальних звичок, ставати аморальним; псуватися. [Старик 1-й:] Один прокрався, другий запанів, той розпився, той розбестився… (Кроп., III, 1959, 237); — Боремося за гідність Шаблієву, за його душу. Він же зовсім розбестився тут, друзів своїх, комбайнерів, не вважає за людей (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 125).
2. Послаблюючи вимогливість до себе, ставати недисциплінованим, свавільним; розпускатися. — Так і знай — котра людина багато нарікає на все та ойкає та стогне — копійка їй ціна, не варта вона жалю, і ніякої користі їй не буде, коли й поможеш… Тільки більше киснуть та розбещуються такі від жалю до них… (Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 325); — Це що мені за манера — хворіти? Ти тут, бачу, розбестився без нас, певно, бігаєш роздягнутий? А може, десь холодну воду пив? (Збан., Малин. дзвін, 1958, 345); На старостування Окунь пішов неохоче: це ж дома наймити розбестяться, ще й обкрадатимуть його (Стельмах, І, 1962, 364); Але, як кажуть, не ті ковалі Тараса кували, не так залізо гартували, щоб міг він розбеститися в панській двірні (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 603.