РОЗБУЯ́ТИСЯ, я́ється, док.
1. розм., рідко. Те саме, що розбушува́тися 2. Розбуялась досадонька з вогнем на просторі, розсипала палкі іскри, мов яснії зорі (Л. Укр., І, 1951, 203); Поволі в ньому розбуялося почуття господаря землі, відчуття своєї влади над нею (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 125).
2. Стати бурхливим, неспокійним (про море, річку і т. ін.).
3. Пишно розростися. Віталій аж насилу догадався, що його [виноград] треба підв’язувати, і вони мовчки, невміло-щасливо взялися знов працювати.., підв’язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестів на них листям та вився пагінням (Гончар, Тронка, 1963, 52); Виганяла [земля] вгору паростки всякого зела, наповнювала життєвою силою бруньки, і вони росли, бубнявіли, готуючись розбуятися квітом і листом, зашуміти на весь світ радістю оновлення (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 620.