РОЗБІ́Й, бо́ю, ч. Напад з метою пограбування, який супроводжується погрозами, насильством, убивством і т. ін. — Голодному, кажуть, і розбій не страшний (Мирний, IV, 1955, 359); Шибеник похнюпився й говорить: — Я вас і не думав убивати, але мене голод сюди погнав. Ми з мамою вмираємо без хліба. І я мусив іти на розбій (Три золоті сл., 1968, 140); Торгівля [на ярмарку] ішла не дуже, щоб дуже, але з-під поли можна було дістати не тільки саму дивовижну, розбоєм добуту одежину, а навіть пантові пілюлі й ручні кулемети (Стельмах, II, 1962, 155); // перен., розм. Насильство, здирство, утиски і т. ін. щодо кого-небудь. Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку.. — Це розбій! це здирство панське! — чує Чіпка, як гукають селяни під яткою (Мирний, І, 1949, 393); — Знахабнілі дідичі дійшли до того, що почали закріпачувати навіть заслужених значних козаків і старшин, по суті таких же дворян, як вони самі. Це розбій серед білого дня!.. (Добр., Очак. розмир, 1965, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 611.