РОЗБІ́ЙНИК, а, ч.
1. Той, хто займається розбоєм, грабіжництвом. Недалеко перейшов він лісом. Аж розбійники його напали (Фр., XIII, 1954, 278); Але що це? Дзвін заліза. Тихий крок, і враз, ого! — у вікно розбійник лізе, Вова — шаблею його! (Сос., II, 1958, 45); * Образно. Рудий яструб, степовий розбійник, знявся вгору і закружляв над полем (Донч., III, 1956, 71); * У порівн. Обвішаний зброєю, він стоїть попереду Дьяконова, мов який-небудь розбійник, у своєму строкатому вбранні (Гончар, II, 1959, 353); // перен., розм. Той, хто чинить насильство, утиски, здирство і т. ін. щодо кого-небудь. — Розбійник!.. Людожер!.. Він хоче моєї загуби!.. — хвилювався дорогою Семен. — Піду і задушу його, як гадину!.. Але душити було нікого… Семен не застав брата дома (Коцюб., І, 1955, 127); Ми вважаємо німецьких капіталістів такими ж розбійниками, як і капіталістів російських, англійських, французьких та ін. (Ленін, 31, 1973, 388); // Уживається як лайливе слово. — Геть, розбійнику! — захрипів Стадницький і вдарив кулаком по столу (Стельмах, І, 1962, 421); — Рятуйте, люди добрі! Вбивають! Вбивають! Ой, не стріляйте, розбійники! (Довж., І, 1958, 192).
2. розм. Той, хто любить бешкетувати, пустувати (про дітей). Здерши з голови свій лисячий малахай, він засунув руку в одно таке гніздо і набрав яєчок під пронизливий писк пограбованих пташок, які з розпачем кружляли над маленьким розбійником (Тулуб, В степу.., 1964, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 612.