РОЗВА́ЖНО, присл.
1. Присл. до розва́жний. Гляди, однак! розважно обмірковуй Діла свої! (Крим., Вибр., 1965, 286); «Умерли-таки батько!» з жахом згадав хлопець і скривився з болю та й, може б, був заплакав, але дядько Лаврін заговорив розважно: «Не плач, хлопче, плачем батька з могили не підведеш» (Головко, II, 1957, 390).
2. рідко. Не поспішаючи, повільно. Поволі, розважно почав одгортати [Лазар] рукава аж вище ліктя (Коцюб., II, 1955, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 622.