РОЗВИ́ХРЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розви́хрити. Сніг, розвихрений копитом, птиць привіти угорі, — все в душі моїй відбито, наче небо у Дніпрі (Сос., Щоб сади.., 1947, 88); Дощу нема й тепер. Чорні стовпи кружляють у степу, високі гілки на вершині розвихрені, мов проклята квітка чортополоху (Кучер, Прощай.., 1957, 19).
2. у знач. прикм. Який здійнявся вихором. Під колесами тачанок сніг розвихрений летить (Сос., II, 1958, 255); // Який розтріпався, розметався в різні боки. Над повіткою вітер бавився розвихреною стріхою (Рибак, Що сталося.., 1947, 54); Він ішов далі, простоволосий, з розвихреною світлою чуприною, стрункий, з гордо піднесеною головою (Хижняк, Тамара, 1959, 38); Мчать автомобілі назустріч тучам пилюки, назустріч розвихреній соломі та листю, що вітер жене степом на них (Гончар, II, 1959, 359).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 631.