РОЗГОМОНІ́ТИСЯ, ню́ся, ни́шся, док.
1. Почати багато і довго говорити, захопившись розмовою. Розгомонівся Дувид, став щиру правду розказувати (Вас., І, 1953, 254); За вечерею постоялець, розгомонівшись, неквапом розповідав про себе (Гончар, II, 1959, 159); Сядуть [діди] бувало коло Кривенкового куреня, розгомоняться, або, мріючи про щось, засперечаються (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 14).
2. розм., рідко. Розшумітися, розкричатися. Розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті (Вас., І, 1959, 228); *Образно. Знов гори розгомонілись страшними голосами і відголосами громів (Фр., VIII, 1952, 138).
3. рідко. Почати розмову про що-небудь. Катерина розгомонілася з Артьомовим, як пани-багатії зводили усілякі наклепи на радянських людей (Чорн., Визвол. земля, 1959, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 652.