РОЗГУ́БЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗГУБИ́ТИ, гублю́, гу́биш; мн. розгу́блять: док., перех.
1. Втрачати все або багато чого-небудь, ненароком, через неуважність або від страху гублячи, розкидаючи, залишаючи і т. ін. в різних місцях. Квітки ти свої розгубила по дорозі (П. Куліш, Вибр., 1969, 274); Ми ходили по гриби, Зайчика злякались, Поховались за дуби, Розгубили всі гриби (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 23); — Дівчино, де твоє намисто?.. Хто розгубив його між трав?.. (Сос., II, 1958, 300).
◊ Жда́нки розгуби́ти див. жда́нки; Мо́вби (немо́в, ні́би і т. ін.) розгуби́в (розгуби́ла і т. ін.) хто що — хтось має розпачливий, сумний вигляд. Йшли вони до суду пізнього ранку. Василь — попереду, мати — позаду. Голову хилила низько, мовби щось розгубила й тепер визбирувала по дорозі (Мушк., Серце.., 1962, 303).
2. перен. Частково або повністю втрачати які-небудь фізичні особливості, моральні якості і т. ін. На нього цитькають за грубе слово, і він зразу ж розгублює свою сміливість, винувато кліпає круглими очима (Стельмах, 1, 1962, 391); Сірий ранок стояв похмурий, увесь у зморшках, як дід, що все вже бачив і розгубив надії (Коцюб., II, 1955, 178); Пройшли літа, а ти не розгубила Ні серця жар, ні щирість почуття (Дмит., Київські кручі, 1962, 67).
Розгу́блювати (розгуби́ти) ро́зум (тя́му і. т. ін.) — втрачати здатність діяти обдумано, розважливо. На те лихо неначе розум розгубив він на порозі при зустрічі з графинею (Ле, Наливайко, 1957, 30); Розгу́блювати (розгуби́ти) слова́ — забувати про те, що хотілося сказати. — А чого ж ти тут, біля хвіртки? — до решти розгублює [Роман] ті слова, якими не раз думалось зустріти дівчину (Стельмах, І, 1962, 611).
3. перен. Занедбувати молоде життя (літа, вік, молодість), передчасно старіти. — То тобі, дитино моя, не розвиднялося й досі… Блукаєш по чужих людях, молоді літа, силу розгублюєш по чужих стернях… (Головко, І, 1957, 256); — Не в грошах щастя, Маріє, не в грошах… Та я не знав, і ми розгубили молодий вік… Тепер не доженемо, не позбираємо… (Ірчан, II, 1958, 316); І незчувся, як рік за роком змарнував, розгубив [Андрій] по чужих борознах свою молодість… (М.Ол., Чуєш.., 1959, 23).
4. Поступово втрачати кого-небудь. Голубенко тепер мало з ким розмовляв, уникав бодай з ким зустрічатися, розгубив своїх товаришів і все частіше залишався в своєму кабінеті (Епік, Тв., 1958, 200); Арсен добре знав, що, вийшовши заміж, Тася розгубила шкільних подруг, а нових у неї не було (Дмит., Розлука, 1957, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 659.