РОЗЖА́ЛОБЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розжа́лобити. Він, розжалоблений тою любов’ю і майже засоромлений, цілував вдячно руку (Коб., І, 1956, 257).
2. у знач. прикм. Який перейнявся жалощами; розчулений. У словах його чути було докір розжалобленої дитини (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 146); // Сповнений жалощами. Розжалоблена душа Білинського розпустила гіркі болі через край серця (Круш., Буденний хліб.., 1960, 82); // Який виражає жалощі. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими, розжалобленими очима (Вільде, Повнол. діти, 1960, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 677.