РОЗЖАЛО́БЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗЖА́ЛОБИТИ, блю, биш; мн. розжа́лоблять; док., перех.
1. Викликати жалощі у кого-небудь до себе. — Кого це так розжалоблює мій пустослов? — посмутніла тітка Христина (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 198); Бурлаки розказали про все своє горе.. і розжалобили добру молодицю (Н.-Лев., II, 1956, 206); Вештались голодні, напівроздягнені люди, навмисно виставляючи свою худизну, свої болячки, намагаючись розжалобити ситих (Збан., Сеспель, 1961, 259); // чим. Викликати жалощі, співчуття у кого-небудь до себе слізьми, просьбами і т. ін. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання (Мирний, І, 1949, 235); [Іван:] Кого ж ти хочеш здивувати, розжалобить своїми слізьми? (Кроп., І, 1958, 118); З обличчя Вадима Успенського весь час не сходила бліда винувата усмішка. Ніби він хотів нею розжалобити конвоїрів (Панч, II, 1956, 444); // рідко. Робити кого-небудь жалісливим. Розжалобить тебе важкеє лихо На зорі глянь, на їх нездержний рух (У. Кравч., Вибр., 1958, 224).
2. Виклика́ти в кого-небудь тривогу, схвильованість. Подорожанин бачить, що зацікавив хлопця, і ще більше розжалоблює: — Ну от ти, юначе, закінчив школу. Опояшуть чресла твої мечем і пошлють кров людську проливати (Мокр., Слід.., 1969, 134); [Секлета:] Ой, не співайте, не завдавайте жалю, бо я вже плачу! (Втирає сльози). Так ви розжалобили, так розтривожили! (Стар., Вибр., 1959, 633); Він [піп] намагався розжалобити віруючих і говорив так, як, бувало, на казанні, коли йому треба було довести до сліз бабів (Речм., Весн. грози, 1961, 425); // чим. Хвилювати, тривожити кого-небудь чимсь. Якимко і Штефан, ідучи побіч своїх возів, узялися розжалоблювати Івана співанками (Фр., І, 1955, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 677.