РОЗЖЕ́ВРЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розже́врити. [Кассандра:] Якби оце посеред моря палка жарина плавала по хвилях, розжеврена вогнем — то був би знак воді від полум’я на мир (Л. Укр., II, 1951, 305); Розжеврена, мов троянда, вона рішуче підвела, голову (Гур., Наша молодість, 1949, 88); І молодими впертими руками, Розжеврена від радості труда, Вона вклада в будову кожен камінь (Бичко, Вогнище, 1959, 117).
2. у знач. прикм. Який розжеврівся, розгорівся від припливу повітря. Біля розжевреного горна з молотами в руках улад б’ють по ковадлу.. Оленчук та його благородіє (Гончар, II, 1959, 37).
3. у знач. прикм. Який блищить, сяє дедалі яскравіше (про сонце, зорі, заграву і т. ін.). Розжеврене, червоне сонце низько Спустилося (Л. Укр., IV, 1954, 117); // Який спалахує вогниками, блищить (про очі). Розжеврені, як жарини, очі невідомого втупились у дівчинку (Донч., IV, 1957, 45).
4. у знач. прикм. Який став рум’яним, червоним (про щоки, вуха і т. ін.). Тільки Журавленко не посміхнулась. Обличчя в неї було розжеврене, губи — міцно стулені (Гур., Новели, 1951, 177).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 678.