РОЗКИСА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗКИ́СНУТИ, ну, неш, док.
1. Під дією води, вологи або тепла ставати м’яким, грузьким, перетворюватися на кисіль, місиво. Сліпуче квітневе сонце вигрівало сходи, земля розбухала, розкисала (Горд., Дівчина.., 1954, 17); Після щедрих дощів дороги розкисли (Кочура, Зол. грамота, 1960, 378); // Насичуючись вологою, розбухати. Коли нарешті Ігор добився до озера, він був уже босоніж, бо сандалики розкисли, і їх довелося покинути (Донч., IV, 1957, 32).
2. перен., розм. Внаслідок чого-небудь набувати розслабленого стану, ставати млявим. [Коваль:] Не та вже моя сила, зовсім розкис… втомився… (Кроп., V, 1959, 13); Елеонора Степанівна кепкувала з нього: — Ех ти, стара шкапина! Випив — і вже розкис (Збан., Малин. дзвін, 1958, 23); У кімнаті було душно, Ігор Пантелійович зовсім розкис (Дмит., Наречена, 1959, 83); // Втрачати волю, витримку, бажання діяти. Ольга Коршунова стояла в шерензі, бліда, зосереджена, сповнена єдиного бажання не дати собі розкиснути, а, навпаки, підтягнутися й працювати на повну силу (Собко, Стадіон, 1954, 209); // Піддаватися сентиментальному настрою; розчулюватися. На очі наверталися сльози, але трималась [Леся], не плакала: адже соромно розкисати в години скрути (М. Ол., Леся, 1960, 65); Він комуніст і не має права розкисати, піддаватися чарам бодай найкращої жінки в світі (Збан., Сеспель, 1961, 172); Макар Іванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у свому патріотизмі, розводився над браком інтелігенції української (Коцюб., І, 1955, 167); Стріляний, пропахлий смертями воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою. «Ну, так я зовсім розкисну,— усміхнувся Дорош.— Мені потрібне тверде серце» (Тют., Вир, 1964, 377).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 697.