РОЗКОЛО́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розколоти́ти. *Образно. Довкола на самісіньких чубках стрімких скель погойдуються, як в аркановому колі, довжелезні сигли. Погойдуються поволі, ніби змотують розколочений на білі пасма туман (Літ. Укр., 24. XI 1970, 4); // у знач. прикм. Підгорнула [Горпина] попіл до челюстей, клала на лопату змащений розколоченим жовтком хліб і саджала на черінь (Гуц., Скупана.., 1965, 62).
2. у знач. прикм., перен. Який часто і сильно б’ється, колотиться від перенапруження, хвилювання, збудження (про серце). Аж падала [Марфа] сміючись, а до грудей обидві руки прикладала, ніби затримуючи розколочене серце (Ле, Вибр., 1939, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 706.