РОЗКУДО́ВЧЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розкудо́вчити. Барикада стояла ще, але подібна до копиці сіна, розкудовченої сильним вітром (Фр., VI, 1951, 344).
2. у знач. прикм. Те саме, що розкуйо́вджений 2, 3. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом.. був прямою протилежністю гостеві (Вас., І, 1959, 80); Лисі і розкудовчені голови апостолів похилені в чеканні довершення важливого обряду (Ірчан, II, 1958, 123).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 718.