РОЗЛУ́ЧЕННЯ, я, с.
1. Те саме, що розлу́ка 1, 2. [Орися:] Я швидш [швидше] переможу сором і глум, ніж розлучення з моїм сином! (Кроп., III, 1959, 84); — Що ж, йди, Іванку, — покірно обзивалась Марічка. — Така нам доля судилась … І вона співанками косичила їх розлучення (Коцюб., II, 1955, 315).
2. Припинення, розрив шлюбу. Другого ранку Грицай поспішив до першої дільниці народного суду, щоб подати заяву про розлучення (Жур., Звич. турботи, 1960, 168); Ознайомлення з судовими справами про розлучення робітників свідчить, що воно стало досить рідким явищем (Нар. тв. та етн., 2, 1957, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 731.