РОЗЛЮТО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч до розлютува́ти. Дуже сумно дивитися на людину, яка вічно розлютована .., на всіх гримає і всіх готова покусати (Сам., II, 1958, 304); В перший раз почув, як то дзижчать над головою кулі: як якась оса, надзвичайно зла і розлютована до краю (Вас., Незібр. тв., 1941, 210).
2. у знач. прикм. Дуже роздратований; лютий. Побігла Горпина додому розлютована, роздосадувана (Л. Янов., І, 1959, 340); Хвиля дружного сміху жбурнула розлютованого багача на Романа (Стельмах, Хліб.., 1959, 29); // Який виражає лють, гнів, злість. Він… упав на кушетку, закрився буркою… Потім виглянув з-під бурки одним розлютованим оком, очевидно, щось вирішивши (Довж., І, 1958, 196); Стався постріл. У відповідь мені був дикий рев розлютованого звіра (Трубл., І, 1955, 161); На щастя, Андрій не розлучався з батогом і тепер усю свою спритність мусив показати перед розлютованим псом (Д. Бедзик, Студ. Води, 1959, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 731.