РОЗПА́ЛЮВАТИ, юю, юєш і рідко РОЗПАЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., РОЗПАЛИ́ТИ, палю́, па́лиш, док., перех. і без додатка,
1. Викликати горіння чого-небудь; запалювати. Йдуть з дровами та з частками м’яса вартові, розпалюють перед храмом вогонь (Л. Укр., II, 1951, 318); Міхи престрашні надимають [ковалі], Огонь великий розпаляють, Пішов тріск, стук од молотів (Котл., І, 1952, 209); Микола назгрібав торішнього сухого очерету, сухої осоки і розпалив багаття (Н.-Лев., II, 1956, 215); // Розводити вогонь у печі, грубі і т. ін.; починати топити яким-небудь паливом. Гнат вніс сухого ломаччя та заходивсь розпалювати на вечерю (Коцюб., І, 1955, 34); Служниця розпалила, накидала дров, покрутилася ще по хаті, накинула на себе хустку (Кобр., Вибр., 1954, 28); Мостовий став навколішки і заходився розпалювати грубку (Зар., На.. світі, 1967, 128); // Викликати жевріння, тління тютюну (в цигарці, люльці). Підійшов до вогнища дід Остап. Сів на землю й почав люльку розпалювати (Головко, І, 1957, 250).
2. перен. Виклика́ти в кого-небудь стан нервового збудження. Груня ждала, поки мати виговориться, мовчала, щоб не розпалювати, проте не вдержалася (Горд., II, 1959, 212); Цей спокій ще більше розпалив князя. Вже не володіючи собою, забігав по кабінету (Гжицький, Опришки, 1962, 113); // Збуджувати в кому-небудь чуттєвість, пристрасть. Вертаючися од неї, Роман сердився, що йому так не щастило. Але це ще більше розпалювало його (Гр., II, 1963, 271); // Посилювати у кого-небудь якісь почуття, настрої, бажання і т. ін. Не будемо розпалювати вашої цікавості. Скажемо просто — це була дівчинка, і звали її Наталя (Донч., VI, 1957, 9); Думки.. сповзаються й розповзаються в парубочій голові і розпалюють в ній немилосердний гнів (Стельмах, І, 1962, 445); Хома не чув утоми. Його руки, наче залізні кліщі, крутили мідяні труби і чим твердіші вони були, тим більшу розпаляли охоту перемоги (Коцюб., II, 1955, 91).
◊ Розпа́лювати (розпаля́ти, розпали́ти) кров (се́рце, гру́ди і т. ін.) — збуджувати в кого-небудь якісь сильні почуття; хвилювати. Воля, воля і воля! Це чарівне слово.. розпалювало кров у хлопця (Коцюб., І, 1955, 339); А першеє жадання діл великих Не згасло теж і груди розпаляє… (Сам., І, 1958, 85).
3. перен. Виклика́ти наростання, розгортання, розвиток чого-небудь. Кат війну розпалює, ворог в двері стука,— наша ж праця мирна — миру запорука! (Тич., II, 1957, 263); Засобами сатири викриває П. Козланюк панство і українських попів, які прагнули розпалити полум’я націоналізму (Рад. літ-во, 3, 1957, 17).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 756.