РОЗПА́ЧЛИВИЙ, а, е.
1. Який виражає розпач; сповнений, перейнятий розпачем. У нас в хаті ридання голосне та гірке, та розпачливе (Вовчок, І, 1955, 222); У Василька був такий розпачливий вигляд (Донч., V, 1957, 32); Над водою розлігся розпачливий зойк отця Миколая, який незграбно шубовснув у воду (Стельмах, І, 1962, 508); Степан Онуфрійович.. ніби й не чув зойків та розпачливих питань дружини (Збан., Переджнив’я, 1960, 336); // Який впав у розпач; охоплений розпачем. * Образно. Єсть у мене одна Розпачли́ва, сумна, Одинокая зірка ясна́я (Л. Укр., І, 1951, 78); // у знач. ім. розпа́чливий, вого, ч.; розпа́члива, вої, ж. Людина, що впала в розпач, піддалася розпачу. Скажи мені, фантазіє дивна,.. Як певную мету вказати розпачливим? (Л. Укр., І, 1951, 49).
2. Дуже тяжкий; безпорадний, безвихідний. Даремне думаєте, що я вже в такому розпачливому моральному стані (Л. Укр., V, 1956, 92).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 759.