РОЗПА́ЧЛИВО. Присл. до розпа́чливий 1. З’являється Люба. Орест глянув на неї, робить розпачливо нетерплячий жест матері (Л. Укр., II, 1951, 89); Дівчина поривно підступила до стола, стала й розпачливо заговорила (Головко, II, 1957, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 759.