РОЗПОРО́ШЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розпороши́ти. Дівчина зв’язалася з розпорошеними по району підпільниками (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 60); Різьбленням займалися розпорошені у горах, відрізані один від одного бідарі (Вол., Дні.., 1958, 6); // у знач. прикм. Колгоспний лад довів свою перевагу над дрібним, розпорошеним одноосібним селянським господарством (До 40-річчя Вел. Жовтн. соц. рев., 1957, 20).
2. у знач. прикм. Який розпорошився (у 3 знач.). Розпорошені групи бійців, серед яких був і чуваш Олексій Ларіонов, раз по раз натикались на ворожі заслони й засади (Шиян, Партиз. край, 1946, 18); Він зібрав під своє крило розпорошену піхоту, зайняв кругову оборону біля гармат (Кучер, Голод, 1961, 139); Мчав Енвер від своїх розпорошених банд (Перв., З глибини, 1956, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 775.