РОЗПРОЩА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, док. Попрощатися перед розставанням. Мелашка.. побачилась з сусідами, наговорилась і вже смерком розпрощалась з ріднею (Н.-Лев., II, 1956, 327); І як не рвався малий Гордійко, не вкрадався побігти розпрощатись з Галинкою, не пощастило йому (Крот., Сини.., 1948, 20); // перен. Надовго або назавжди відмовитися від чого-небудь. Тепер уже, звичайно, доведеться надовго розпрощатися з мрією про Москву (Собко, Запорука.., 1952, 4).
◊ Розпроща́тися з сві́том (життя́м) — умерти. Скрипаленчиха.. вже давно б і з життям розпрощалась, коли б не трималася поки що душа в тілі надією на побачення з сином (Збан., Сеспель, 1961, 225).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 781.