РОЗПУ́КА, и, ж. Безнадія, відчай. Млу глуху Розпуки, смутку та зневіри Я здибав тільки на шляху (Граб., І, 1959, 190); Часто, знесилена муками безпомічної розпуки,.. німіла Параскіца десь у кутку на лаві (Коцюб., І, 1955, 267); Щоб покрити брак, потрібно було стільки зусиль, коштів, що їх не відробити не лише одній Надійці, а й усій бригаді за цілий рік. Це межувало вже з розпукою (Коз., Листи.., 1967, 232); // Душевний біль, страждання. Він усе зрозумів, і розпука залляла його серце (Коцюб., І, 1955, 135); Часом від розпуки Стигне слово молоде (Граб., І, 1959, 90); Видно було, що серце його рвалось від розпуки (Збан., Незабутнє, 1953, 34).
Впада́ти (впа́сти) в розпу́ку — піддаватися безнадії, відчаю. Вона бачила не раз батька, що впадав у розпуку, коли не міг знайти робітників (Кобр., Вибр., 1954, 102); Дово́дити (дове́сти) до розпу́ки кого — змушувати кого-небудь переживати безнадію, відчай. Від кількох день пада дощ без упину й доводить деяких літників до розпуки (Коб., III, 1956, 221); Зойк (крик, сло́во) розпу́ки — вигук, яким виражають душевний біль, безнадію, відчай. Застелилося все сірою, безпросвітною імлою, в котрій тоне крик розпуки (Хотк., II, 1966, 273); Хвили́на (день, час) розпу́ки — час, коли людину охоплює душевний біль, безнадія, відчай. Борсуком жив [Уралов] у закутку полігонної казарми з усміхненою Джокондою на стіні, до якої тільки й зверталась душа в хвилини розпуки й самотності (Гончар, Тронка, 1963, 292); Бувають темні дні розпуки: Нічого серце не бажа (Граб., І, 1959, 105); В час розпуки Ми вгору все ж здіймали руки (Олесь, Вибр., 1958, 391).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 781.